Віра Вовк - твори, Wira Wowk - books

ЛИСТИ ВАСИЛЯ СТУСА ДО ВІРИ ВОВК

16.10.69

Добридень Вам!

Десь недавно ми розмовляли з Іваном Олексійовичем — серед його тісної келії, заставленої книгами, згадували Вас, Калинця, говорили про Антонича, і я раптом зрозумів, що те, що, можливо, є в моїх віршах, те, що здається мені лірикою,— все це несе на собі відбиток (коли не більше — визначається) вульгарної естетики. Занадто плоті. Замало духу. Дух — тільки як крик плоті, а не вивільнений, не голий, не сам у собі і собою врівноважений і вилагіднений. І я зрозумів, що я — дикун. Правда, з того є якісь виправдання з огляду на особистості нашого, неестетського виховання. З огляду на естетичну школу Ів. Франка, Тараса Шевченка і не таких великих, як Щоголів, Вороний, естети двадцятих літ.

Я щиро заздрю Вашій чистоті, Вашій граціозній вглибленості (признаюся: глибина — це єдиний для мене критерій художності; як на мене, вартість вірша визначається на терезах — чим більше важить, тим кращий). Але ось граціозна вглибленість — це те, що дається од природи, чого в мене ніколи не було. Крім того, завше нарікаю на присутню риторичність, гандж келії, в якій пишуться вірші, ніби десь протікає над головою: зле вшита хата.

Ви не прогніваєтесь, коли я брак життєвих новин виправлятиму своєю індивідуальною новиною? Не перечите? Тоді послухайте, і, витримуючи міну недовірливості, уважно послухайте: вчися чекати, друже, вчися чекати. Ластівки на електричних дротах, почорнілі од сині неба, ще наслухають сумні струми землі; ще підсліпі вікна за тисячі проминулих літ не витворили своєї духовності; ще людська душа шумить, як море, в незручній западині екзистенції; ще потерпає вивериця битий горіх брати з твоєї руки; кам’яній, кам’яній, кам’яній. Тільки твердь знає самозбереження. (Тут, здається, мають бути змістовними паузи, довгі паузи між інтонаційними кавалками, змістовнішими за зміст присутній; тобто все, може, й так, може, й ні). Або так: даруйте радощі мої і клопоти мої: нещастя й радощі мої — весняні ручаї. Просвітле небо — аж кипить, просвітле — аж кипить, блажен, хто не навчився жить, блажен, хто зна — любить. О кара земле, окрай гри, бери мене, бери, спасибі, що вгорі кипить сонце! угорі! Спасибі, що росте трава, і що душа жива, і що ясніє голова, і кільчиться трава. Спасибі, коли ти є ти, що ти — це ти і ми, і досить руку простягти — і край, і грай, і ти, і золота твоя габана руті, на піску, і на руках, і на губах, і на моїм віку. Пробудь же завжди молодим, пробудь же молодим, в святому літеплі води ти сам стаєш святим. І хай-но очі як вода, хай — як жива вода, але ж бо — й горе не біда, і горе — не біда. (Це зовсім недавнє і коли в ньому є трохи голубіні, то це голубінь — підосінена, як кажуть новіші наші літератори). Або ще: але хто поверне руки, руки, радощі нам? Але хто уперто вік рубатиме хащі? Але хто навикне жити, серце ївши своє? Де ті недоріки, кому пам’ять спати дає? Жив чи ні — намарне, все намарне — ти жив чи ні, з вірою у парі й без віри — сами-одні. Коли день крилатий немовляти запахне сном, за життя розплата — вечоровим ознобом; не оплакуй втрати душ, бідою видублених, за життя розплата — і до могил до виблих. В знесиллі, у покорі — перепочинь, роки — згінні, як віки, і — намарне чиниш. Все чуже — то наше, а що наше — нам же й чуже, наша доля вража нас доріже — нашим ножем. Марні єпітим’ї, не рятує Великий Піст, дотліває з димом край оспалих синів-лакиз: мало йому горя — ще ховається в сповитки — нині — вчора і раніше за всі віки. А діяння — марні, суєта суєт і мана, бродять біди в парі — що то за біда за одна? Причинивши двері, вік молися — Отче ти наш, бо ніхто не верне руки, рухи, радощі нам. (Це та молитва сковородинівська, що я Вам читав тут і яка ніби Вам припала до душі). Але центрує мій версифікаційний шал отаке: справляю в лісі самоту. Берези, у воді по горло, мов риби, тріпаються, чорно в очах, лиш ластівка проворна вгорі прокреслює мету. Справляю в лісі самоту. Гривасті сосни, мов пантери, спокійні в люті, атмосфера гріха в причаєних печерах, а попри стежці день потух. Не так живу? Не так росту? І відкриваю світ не так я? Прокльони — навзаєм віддяки? (Ще не збагнув? Вони — однакі!). Вода — як вудра переляку. Справляю в лісі самоту. Це недавнє, поки мені подобається, але воно не досить тьмяне, щоб бути тривким,— так мені здається. А це давніше моє, ще донецьке, але дороге й досі: осліпле листя відчувало яр і, палене, збігало до потоку, брело стежками, навпрошки і покотом донизу, в воду — вигасить пожар. У лісі рівний голубий вогонь гудів і струнчив палені дерева, набравши літніх райдуг оберемок, просторив вітер білу хоругов. Осамотілі липи в вітрі хрипли, сухе проміння пахло сірником, і плакала за втраченим вінком юначка, заробивши на горіхи. І верби, в шумі втоплені. Аж ось паде, як мед, настояно-загуслий останній лист. Зажалобіє з гусінню і — жди-пожди прийдешніх медоносів. Так по стерні збирають пізній даток, так вибілене полотно — в сувій. Так юна породілля стане матір’ю в своєму щасті і в ганьбі своїй. Схилились осокори до води, на шум єдиний в лісі. Яр вирує. А осінь день, як повечір’я, чує. Кружляє лист в передчутті біди.

Заради того, щоб вияснити ще одну штольню, якою мені доводиться блукати в поетичних пошуках, назову Вам іще таку: трипільських сонць шалена-коловерть волого ллється у трипалі руки богів поганських. Спопелілі круки, розлітані круг ватрища пожертв. Волів і коней на кострі димлять потрошені гніді і круглі туші. І лускаються лунко, як гладущики, обезголосені тіла закланні. В гінких руках мовчазних рожаниць (це такі богині були в нашій трипільських часів поганщині) високі чари, димом прокіптявілі, і рветься зойк, високий до нестями, тугими борлаками кобилиць. Кружляє ватрище в рухливім колі чар, простерті чари вкручуються в простір, мов пасма дощові, долоні гострі жіночою колишуться печаллю. Сколінені мужі тримають факели, німотні руки перед себе рвуть, і неба молять, і дощу зовуть, окляклі круг багаття, наче пакілля. Чотири сонця згаснуть угорі, чотирикрилий день відмайоріє, угрузнуть в ніч язичницькі бори — самі тіла жалобні бовваніють. .

Є, власне, ще кілька розробок, але я Вам запропоную дві: учора, як між сосон догоряв мій день домашніх клопотів, я думав: життя — занадто довге задля нас. Червоні коні пристрасті давно відцокотіли Брест-Литовським трактом. Ось вийди в ніч: ніде тобі нікого, лише й живого — шлюбна служба псів. Вже сни, мої заблукані телята, не знають над собою чабана. Обпалених бажань зчорніле поле безмірне, як голодний спокій мій. Лише кипить у ключ пораннє небо, усипане пітьмою гайвороння, і крику пересохлі фіолети нагадують про тисячі смертей. Вже тлін протяв мою охлялу душу, не висвітлену спалахами років, ти жив, як мер. Роками йшло вмирання. І сто тебе поховано в тобі — відшукувало вічне верховіття, де прозелень наївна, де суцвіття довірливо-немудре. Все. Задоста. Тепер — корчами болю — покричи. От дотягти б до п’ятниці. На тиждень бодай хоч раз пірнути в самоти невистояний алкоголь. Спинитись обличчям до пітьми. Хай буде сніг. І хай на лиця падає схололі. Ти тільки тут. Ти тут. Ти — тільки тут. На цілий світ. І поєдинчим болем обперся об натужні корони сосон, бо стогін їхній, вічністю пропахлий, вивищує покари до покор.

І — нарешті: куріють вигаслі багаття, собаки виють до зірок, а в річці місяць, мов латаття, доріс до повні і розмок. І в переспраглім фіолеті він невимовно довго чез, лишившись тільки для прикмети, як цятка сяєва небес. Самотність аркою провисла над райські кущі — в пригри снів. Значи по ній щасливі числа так, як раніше ти умів,— той день, як від зеленої тверді найперше сонце відійшло, і той, що мітить знаком смерті ще не розгадане число, а ти іще посередині — твоє, отож радій вечірній днині, допоки в ребра серце б’є.

Ви не дивуйтеся, що в мене багато сосон — то Святошин, то подвір’я, де я живу і де зависає глибоке небо. Оце кілька образків, що я їх Вам пропоную і сподіваюся, що вони Вам скажуть дещо більше за те, що Ви могли винести тоді з розмови. Бачите, мені неcзручно в інакший спосіб писати до Вас, адже Вас я знаю по Акаціях і Вероніці, а Ви мене — як хулігана.

Був це я недавно в пані Орисі, і щось згадували про Вас, і вона жартома показала додолу — це Віра десь там, тобто по той бік земної кулі. А мені здається, що Ви — там, угорі, над головою, на рівні небесних сфер. І все вивищуєтесь. Щасти Вам, панно Віро!

Василь Стус

Коли б забули мою адресу: Київ-115, вул. Львівська, 62, кв. 1. В Києві зараз гарна виставка Синякової — художниці кола Хлебникова, Пастернака і українського сонця (сама вона — з Харківщини). Ще жива, але не вірить, що вона митець. Певен, що Вам вона була б до вподоби. Крім того, в Лаврі виставлено напостійно наших примітивісток — Ганну Білокур, Собачку- Шостак. І ще — київське «Динамо», футбольна команда наша, добре грає. І ще — гарно світить вересневе сонце. І гарно осипаються каштани. І — слава Богу — ще є чого задирати голову догори!

Василь.

26.11.69 р.

Панно Віро!

Дякую за листа. І за вірша. І за Гуцалюка. І за те, що Ви не дискутуєте про поетику, а пишете «Півні з Барселошу». Помагай Біг! Правда, Вам легше не дискутувати. Мені — важче. Іншим разом подискутувати — як медку лизнути. Оце нарешті закінчив довго вимучувану статтю про В. Свідзінського і думаю через неї подискутувати. Може, занесу в «Радянське літературознавство» і попрошу прорецензувати статтю одного з кращих (де там — найкращого!) критиків сучасності Петра Моргаєнка. Ото буде й дискусія! Без неї, буває, й вірші не пишуться. Так що я від диспутів не відмовляюсь ніколи. І ні з ким. Особливо ж після книги Лорки й філіппік антилукашівських.

Я ще не бачив Кордуна, але гадаю, що незабаром побачу. І тоді — висварю. Добре? Тобто що вже там не кажіть, а — висварю. Поки Ви одужуєте — висварю (знаєте, я б ніколи не подумав, що в Бразілії є грип, застуда, нежить і всяке таке). Хай Вам видужується (коли немає, нежиті — вірші пишуться краще, авжеж?).

Я це їздив до своїх стареньких у Донецьк — там мама й тато. Вашого листа застав удома. Отож і забарився з відповіддю. А тут усе так, як було. Слава Богу, майже нічого не змінилося. Але тільки майже: того хлопця, якого Ви уявляли слабосилим і недужим, а виявилося, що він атлетичної будови,— того хлопця хочуть позбавити естетичного таланту, забравши посвідчення, що власник такого має хист,— чи я знаю, що там написано? В мене такого посвідчення не було, та я його й не хочу. А все немудре! Я собі забутливістю розважаюсь. Ось так, скажімо: на роботі дружина, у яслах син, пиши, розкошуй. Поки година лік — сиди. Втішайся. Постав розкладачку під соснами. Ляж горілиць. Задивляйся в небо. Як ти довго випростуєшся з землі, білий світе! Десятилітнє терпіння — вмирання. Сон — визволення. Визволення — для сну. Порожнеча щастя. Дякую, Господи! Або так, і теж забутливо:

О, тим і дорога мені! Перегортаю сторінки книжок, іду в крамницю, слухаю Бортнянського — про тебе дума. Все. Ось — річище. Заглиблюйся. Помалу випростуй плечі. Межи берегами — задосить світу. Але перспектива — уже затвердла. Сонце йде за ліс. Віддати іншому любов — то справжній егоїзм. Бо вже наполовину бути мертвим. Егоїстична — смерть. Перегортаю сторінки книжок... О, тим і дорога!

Або такий собі вершник: кирея слави лопотить на вітрі, і ріже виднокіл Пегасів клус. Скорописного фіолету літери гаптують неба золотий обрус. На помежів’ї присмерку й світання, нахарапуджений на тисячі орбіт, імчить румак, надколюючи лід незайманого од віків мовчання. О першого заїзду ліпота! Спіши вперед, зухвалості ізгою! Ти не один. Вас щонайменше — двоє, раз навпіл розпанахує мета. Страшися поціляння. Проминання — воно підносить. І звитяжний лет не перепинить радісний поет коротким успіхом і довгим длянням. Тобі не одірватися од тіні (в ній проминуле вигадало нас). Та, уникаючи поразок, перед новими стати ми повинні. Кирея слави величаво шарпає. Не озирайсь! Вгніздившись у сідло, не потурай, що стежку замело, де поет друзів із обличчям гарпій. А вискочиш на вивістря ножа, де стогону ясне палахкотіння,— не забувай, що є велике вміння — пізнати, де провалля, де межа між духом і зухвальством. Шлях правдивий: витворює тебе великий Мус! Хай увірветься десь Пегасів клус — ми канемо у вічність молодими!

Най Вам щастить!

Василь.

26.11.70 р.

Панно Віро!

Перепрошую дуже, що не відповідаю вчасно. Оце недавно був у пані Орисі, і вона переказувала, що у Вас там чимало різних клопотів. Як Вам там нині ведеться? Як з роботою? Як з іномовною Вашою прозою? Як з Вашим Києвом? Чи бачитимете його в цьому році?

Тут гарно тепер — протягом дощового травня з каштанами і виставкою народних художників, у тому числі й талановитих, з новими поетичними іменами і старими досвідченими критиками, з щорічними весняними надіями і усвідомленням їх як хвиль часу, солоних уже хоча через повтори і колотнечу. Може, це буде точніше: сто дзеркал спрямовані на мене, в самоту мою й німоту. Справді тут? Ти справді — тут? Напевне, ти таки не тут. Таки не тут. Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти? Урвище? Залом? А чи зигзаг? Ось він, довгожданий дощ! Як з решета! Розмиває душу, всю в сльозах. Сто твоїх конань. Твоїх народжень. Страх як тяжко висохлим очам! Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може, і живий, і мрець? І сам на сам?

Десь недавно закінчив статтю про Віктора Кордуна. Власне, вийшов ніби коментар до автора, хоч потерпаю, що й самокоментар. Стаття — без замовлень і без спрямувань — у який певний журнал. Так пишеться тепер майже звично, бо і як інакше: писати можеш, що хочеш, як хочеш і скільки хочеш. Тільки щоб не порушував обов’язків інтиму. Ви бачите, я відповідаю Вам на Ваш закид шпетливий — чого я не друкую нічого.

Кажуть, Воробйов уже пише новели. Я думаю, що це теж — виплід його задавненілої поетичної скромності, за яку в школі можна ставити найвищий бал (от біда тільки, що це — не шкільний предмет. Але якби-то здалося завжди учневі Миколі!).

З дня на день виглядаю В. Голобородька з армії. Думаю, чи не спрозаїзував він там, далеко від українського сонця, яке так панькає наших поетів.

Хай Вам, Віро, сьогодні буде краще, ніж учора, а завтра буде краще і краще.

Щасти Вам!

Василь.

01.02.71 р.

Добридень, Віро!

Насамперед перепрошую за довгу мовчанку. Відколи Ви поїхали, посипалися такі події, від яких голова пішла обертом. Насамперед — загибель Алли, від якої ще й досі не можу прочуматись. А потім — докінчування збірки віршів (тепер бачу, що вийшла нездала). А ще потім — докінчування однієї повісті, яка теж вийшла дуже нездала. І от — за всіма клопотами зібрався написати після вечора Миколи Воробйова (29.01.71 р.) в Будинку літераторів на Орджонікідзе.

Вечір вийшов славний. Гарні речі прочитав Микола, потім гарно говорив Іван Драч, прочитавши свою видавничу рецензію 1967 року, і незле, хоч трохи з крутійством, промовляв Коротич. А ще — Л. Вишеславський, А.Макаров (гарний виступ), В. Забаштанський, Д. Павличко, А. Кацнельсон, П. Воронько. Із молодих (це слово вже сприймається як знущання) Мих. Саченко і я, грішний. Миколу 1. дуже хвалили; 2. просто хвалили; 3. стримано хвалили. Ніхто не гудив. Я, дурень, назвав кілька його віршів геніальними. Ну й гвалт зчинився був після цього!

І перечили проти цього — одні розчулено, інші — роздратовано, треті — просто заздрісно. Аякже.

Десь перед цим мав листа од Голобородька. Він шахтарює у себе в селі, вже зламав пальця, так що має змогу сидіти й писати вірші.

У нас ось уже другий тиждень, як працює виставка Катерини Білокур. Дуже шкода, що Ви того не бачили в залі (альбом її, виданий десь 1957 —1958 р., того враження не справить). Гадаю, Вам вона припала б дуже до душі. Мене вона вразила своєю виключною етичною чистотою і геніальним знанням нашої флори, наших облич. Вразила своєю трагедійністю жіночою. Своєю чернечою відданістю пензлю. Після неї я був пішов дивитися професіоналів у павільйоні Жовтневого палацу. І не зміг там бути, щоб не збавити враження од цієї майстрині.

Всі новини я Вам переповів? Але як там живеться Вам? Буваючи у пані Орисі, я завжди розмовляю з нею про Вас, і обом нам та розмова дуже до ДУШІ-

На все добре Вам, Віро!

Сьогодні дзвонив Сверстюкові на роботу, він ніяк не нахвалиться своєю Вірою, яка мені теж нагадує кожного разу про Вас.

З найщирішими побажаннями, Василь

14.04.71 р.

Дорога Віро!

Днями довідався, що Ви заслабли. Мені дуже шкода, що Ви так далеко і я ніяк не можу Вас бодай провідати. Напишіть, прошу, як Вам зараз.

Нині післав Вам книгу Флора Ур’єва «Музыка света» — гадаю, що Вам буде цікава. Автор її — унікум: він архітектор, музика (пише музику, і добре грає на скрипці, і має добрий голос), пише цікаві вірші і т. і. і т. і. Так що й книга його цікава синтетичним умінням. Видали її, на жаль, невеликим тиражем, то тут і дістати її майже неможливо.

Я недавно переклав Четверту елегію Рільке, а перед цим — Рільків же «Komm du, du letzter, den ich anerkenne». Здається, не дуже вдатно, особливо ж: «О Leben, Leben: Draussensein». Але ніби й не так уже зле.

З книгою моєю доведеться ще почекати — в плані 1972 року її не буде. Що ж. Уже чекаю 10 років її. То почекаю ще. Може ж, лишилося менше?

Василь Голобородько вже пішов на підвищення і працює журналістом районної газети. Газетярство йому гірше дається, ніж робота в шахті, але вже якось звикне пироги їсти.

Ще одна в мене новина: недавно довідався, що з мого рідного села вийшов цікавий поет трагічної долі Лавро Миронюк. Від тієї хати, де жили мої батьки і де я народився, зовсім недалеко (в селі коло 300 хат). Оце я одержав листа від його молодшого брата. Він досі не вірить, що брата нема. Навіть подав мені адресу 1927— 1929 рр., коли ще мав од хворого листи — з психіятричної лікарні...

Вірші його мені запали в душу, навіть здалося, що виявляє якусь духовну субстанцію нашого села, хоч, напевне, я перебільшую.

Прочитав з великою насолодою роман Маркеса «Сто літ самотності», Вашого сусіда по континенту.

Більше новин ніби й немає для мене.

Видужуйте, Віро.

І, скоро можете, відпишіть.

Вітають Вас мої родичі — Дмитрик і Валя.

Хай Вам буде кращенько.

Василь Стус.

23.12.71 p.

Дорога Віро!

Вітаю Вас із Новим роком. Здоров’я Вам і творчої наснаги. Вибачте, що довше не писав: у мене щось таке увійшло, що не давало змоги. Елегії дуїнські викінчую. 7 переклав, а перші три — попереду. Пишу Вам із Моршина, де байдикую на санаторійних водах.

Щиро Ваш Василь Стус.

26.11.71 р.

Люба пані Віро! Як ся маєте? Як Вам живеться, пишеться? Чи не забули ви досі, що я Вас люблю? Десь аж під серцем Славути лежить Ваше фото (здається, я його не бачив цілу вічність!), і не забуваються рядки любові: ще видиться чужий далекий край, і в ньому жінка, задумана зигзиця, шепоче спрагло: «Боже, най святиться, о най святиться край далекий мій» (цитую по пам’яті).

Так, як у сні: квітчаста сукня і Ви — в робітні, молільні, молитовна і творча — щось шепочете спрагло. Так вийшло, що той знімок — у центрі моєї пам’яті про Вас, Ваш образ.

Пишу дещо, думаю дещо, а надіюся тільки на те, що Бог дасть сили обернутися на роботу, поділяючи Гесіодові «Труди й дні» на поокремо. Найкращі зичення мої — Вам.

Ваш Василь.

20 березня 1975 р.

Дорога Віро!

Дуже дякую Вам за торішню карточку з добрими вітражами. Перепрошую, що не мав змоги відписати Вам своєчасно, подякувати за дорогу звісточку: мав деякі клопоти, що виводили з рівноваги.

Усе ще сиджу коло сонетів Рільке до Орфея (я ж Вам писав, що всі елегії його закінчив ще три роки тому?). Переклав їх понад 40, але чимало — начорно, не так, як хотілося б. Признаюся, що змагатися з Бажаном тяжко, але й можливо, хоч і не завжди (маю його Рільке, щойно виданого і щойно одержаного).

Нині збавляю час за довершуванням сонетів. Кортить і самому писати сонети. І все це — моє задоволення, якого треба кожного дня шукати, аби не знудитися білим світом.

Окрім Вашого, Віро, листа, мав ще новорічне вітання од Михайла Говарда з Канади.

Коли-не-коли обдаровує мене Михася своїми славними звісточками.

Оглядаючися на збіглі пори літа, бачу, що дещо таки зробив. Коли зібрати переклади (головно з Гете й Рільке), їх буде понад 200. Десь коло цього маю й своїх віршів. Отож деякі радо переписую для Вас — із вдячністю, бо пам’ять моя про Вас дорога мені дуже.

(Далі — поезії: «Прикрийся мідною горою», «Геть спогади», «Я так і не збагнув», «Неначе стріли, випущені в безліт», «Зажурених двоє віч», «Там тиша», У німій, ніби смерть, порожнечі свічад», «Цей берег зустрічей»).

Це Вам, Віро, мій маленький жмуток — на дорогу для мене Вашу незабудь.

І не журіться.

Усе йде, як має бути.

Бо ж правда долі — над усе.

Щасти Вам!

Ваш Василь Стус.

Віро, докажу Вам бодай постскриптумом, що надії одержати од Вас листа я великої не маю (як не маю надії, що Ви не сприкритесь моїми віршованими дарунками), отож хочу зарятувати справу тим, що стану під благісну оруду Райнера-Марії. Отже:

Схожий до хмари, струмить
світ безугавне,
все досконале спішить
впасти в прадавнє.
Над походою віків
вільно і гоже
лине твій спів,
гомін твій, Боже.
Ще ми не взнали страждань,
ще не навчились кохань,
смерті глуха таїна
слідом чигає.
І тільки пісня одна
благословляє.

* * *

Тихий друже далекий, ти чуєш —
дух твій множить сфери світові,
як з дзвіниць суворих край звістуеш.
Те, що з тебе соки п’є живі,
за саму поживу дужче стане.
В вічнім перевтіленні творись.
Що страшний твій біль? Вино духмяне
з пива-трути встоїться колись.
Стань же смислом ночі, на хресті
власних дум, зібравшися на моці,
бо ж остання зустріч настає.
А забутий у земнім житті.
мов притихлим долям: я в потоці.
і швидкій воді кажи: я є.
Щасти Вам, дорога Віро.
Зичу здоров’я і наснаги зичу.

Ваш Василь.

21.07.75.

Дорога сестро!

Листуватися з Вами — ступати у зимну воду. Обачно йти, аби не збити хвилі. Бо вода — чаклує, ті чари проймають душу. Дякую. За славні репродукції з робіт Ю. Соловія; дякую і за не менш славне товариство (чи не кожне поетичне обличчя я знаю і шаную) — дякую. А я дивлюся на композицію — і здається мені, що десь поснувалася зелено-голуба тінь мого земляка, поета Лавра, дух його святий.

Радію, Віро, з Ваших рясних мистецьких планів. У мене теж є їх трохи (деякі Ви, певно, знаєте). От лиш як до діла — не знаю: надто мало часу для роботи. Але снуються подуми — хай і про себе, не значені папером. І прозрієш од них — білим папером. І — дякувати Богові — життя йде, як має бути, щоб не тратити набутого запасу світлоти.

Моїх елегій, Віро, з Рільке поки нема. Вони не звикли до цих доріг і не квапляться вирушати мені назустріч. Це так тяжко й забарно: одержати навіть переклади своїх давніших літ. Проте якісь мізерні надії не згасли — мати їх, а отже, й подати їх Вам — на Ваш розсуд.

Тим часом над моїми «Сонетами до Орфея» вдарили добрі громи: перекладачі «Осінньої пісні» Верлена дають мені напутніх духопеликів, і радо підставляю кожну щоку. Бо прагну, аби мої прекрасні поразки в змаганні з Рільке не закінчилися... Тож хай будуть грози з добрими, як два ціпи, громами!

У мене, сестро, передчуття є дивні: що ми ще колись побачимось. Певне, через те, що дуже хотів би видіти Вас. Дякую за Вашу прекрасну карточку: подивлюсь на неї — наче води нап’юся з криниці рідної. Вибачте, що навзаєм переслати я не маю.

Бачив я недавно сина. Після кількох літ розлуки видався дівочним, занадто ніжним для цього не дуже ніжного світу. Зворохобив душу — і полетів, як пташа. Але мене залишив з моїми «Палімпсестами». Отож я й перейду до них на закінчення:

(«Той образ, що в відслонах мерехтить», «Ще тільки крок», «Синові: Ти десь уже за пам’яттю», «Верни до мене, пам’яте моя!», «Невже оце ти й є», «Замерехтіло межи двох світів», «Стань і вдивляйся», «Цей берег зустрічей — і не збагнеш», «Як вікна в позапростір», «Посоловів од співу сад», «Місячне сяйво ллє сиву куделю мрій», «Ми вже твої коханці, смерте», «Болото, луки, річка», «Уже тебе шукають сновидіння»).

Перепрошую, Віро, коли запримітите повтори: без них мені обійтися було тяжко завжди. Отож іще повтор один: дорога сестро, знайте, що я Вас люблю і пам’яттю про Вас не раз тримаюся, аби стояти. Коли б Ви знали, Віро, який я радий із кожного Вашого листа, що приходить мені на свято. І відщеплюється на серці нам — і Василеві, філософові, і Вячеславові, моїм земля- кам-побратимам (обоє вітають Вас!). Отож, Віро, не забуваймося. Наперед перепрошую за довгі паузи. Вони, на жаль, обов’язкові за листи, і нічого тим не вдієш.

Уклін мій Вашим колегам по творчості, з якими я зазнайомився ближче, дякуючи Ю. Соловієві. І щасти Вам, дорога сестро!

Ваш Василь Стус.

27.11.75

Дорога сестро,

Вашого листа одержав напрочуд скоро — за які два тижні. Відписати одразу не зміг — мав усілякі клопоти, головне — зі здоров’ям. Ось уже кілька місяців чекаю на операцію, яка приб’є мене до спокійного берега.

Якийсь час доводив сонети Рільке до нової кондиції. Один із них перепишу Вам, аби знали, що часу не марнував. Це 18-й сонет із 2-ї частини:

Де ти набралася духу,
танцівнице, минуле перенести в животік?
Цей ураган кінця, оце дерево руху —
чи не той має собою все, здобуте за рік?
Може, воно й зацвіло, щоб ти виром своїм захопила
тиші його чолопок? І чи не
мало собі незабутній жар твого тіла
за літо, й за сонце ясне?
Чи ж не родило воно, дерево твого екстазу?
Чи ж не його це плоди вспокоені: дзбан
з пасмами стиглості або визріла ваза?
А в видінні: хіба ж сліду не залишила
темна твоя брова, що рвійний оркан
цих кружних перевтілень швидко писала?

Дещо написалося свого, але мало, до того ж хай воно трохи встоїться, осмислиться з відстані.

Біда в тому, що чимало віршів відвикають від свіжого повітря і самовтрачаються. А вони ж, як форель, полюбляють чисту стихію, де багато кисню. Інше середовище вони переносять тяжко. Зараз вони для мене — більше знаки певності себе, самозбереження, ніж творчого виру.

Вибачте, коли деякі з таких віршів я посилав Вам, гублячи контроль над тим, що значенневе для мене одного, а що — й для читача.

Ви переповіли мені історію боріння молодої дівчини. Перше я думав, що це історія гебрейської поетки Рагель, про яку мені багато розповідали її земляки, мої товариші, просто дивовижних історій. Я навіть був переклав одного її вірша. Зветься він «Мої мерці». Ось він:

Тільки в них — остання
втрат моїх межа,
де вже й смерть не встромить
гострого ножа.
Краєм повечір’я
заламалась путь...
Стрінуть мене мовчки,
нишком проведуть.
В них — одна спонука
І принука є:
що навік пропало
— тельки те й мов.

Історія Рагель — не менш трагічна, вона так само жила в трагедії без докорів, жила, як і належить добрій людині, чуючи трагедію, як небо, як повітря. Тобто — неоскаржливо чувши її.

Сестро, Ви радите мені верлібр. Як Ви знаєте, я писав уже верлібром (у книзі віршів є їх трохи) і, може, писатиму згодом. Може, навіть завтра — звідки знати? Але ставити собі завдання — писати верлібром — не можу. Бо він іде з темою, живе в темі й пишеться з темою. А теми ось уже кілька літ ідуть неверліброві (можливо, верлібр приходить при меншій емоційній напрузі, коли немає надмірного зосередження на одному, при більшому самовладанні митця; він ніби існує в стереоскопічному просторі, в якому мені поки бути заказано; нарешті, верлібр — це й більша відстань між матеріалом і автором, ніж та, на якій я перебуваю од своєї: у ньому ранг буття геть-чисто переконституйовується в мистецькій структурі і набуває в ній смислу тільки як протоматеріал: а все це — завелика розкіш для мене, задальній план мого себепочування).

Поки втішаюся тим, що маю чимало задумів, деякі з них — цікаві, як на мене. Шкода, правда, що з реалізацією їх доведеться заждати — на який термін, сказати тяжко. Але дяка Богові, що такі ношу з собою, що, може, колись зможу дати їм раду. Ну, а коли не зможу, то що? Дяка Богові.

Вірші Ваші додали мені радості — чути, уявляти Вас, поринати у Ваші одкровення-гомони. Отож гріх мені було б ставати в позу критика їхнього: це ж бо — про свято. І я можу сказати лише, що вдячний за висилання, за спробу збагнути людську тугу по крикові диких гусей у безнебому небі, вдячний за хапливу мить зустрічного бажання серця — навстяж!

Сам «як перст» я сьогодні, сестро. Нема мені близько друзів моїх любих (кланяються Вам їхні непокірні виї), отож я спогадую лише своїх земляків, сущих тут переді мною — чи то Полуботка, чи то Гребінку, чи тиреєвські клопоти юного козачка-художника-поета.

Уклін мій Вашим друзям і подругам, адже вони хоч трішечки скидаються на Вас, чи не так?

Дякую пані Галі за вітання і шлю навзаєм своє — усій її родині (а з Катериною зазнайомлений у Києві). У пані Галі теж серце навстяж, навіть, як писав поет, необачно навстяж, як ми зі Славком побачили, читавши листа.

А тепер, Віро, кілька віршів.

(«Вглядаюсь в осінні стерні», «Хлющить вода», «Ти підійшла — а я тебе не ждав», «І віщий голос»).

Найщиріші мої вітання й зичення — Ваш Василь Вам, сестро!

21.03.77 р.

с. Матросова Магаданської обл.

тис. км од України!

Дорога сестро!

На превеликий жаль, усі мої попередні листи до Вас (починаючи від ленінградського — ще в грудні 1975 р.), мабуть, загубилися в дорозі. Так думаю тільки через те, що, піславши Вам 4 або 5 листів, не одержав жодної відповіді (осанній лист од Вас був у кінці жовтня 1975 року).

Мало певності, що й цього листа Ви дістанете, а проте пишу...

Поки не переповідатиму Вам збіглих подій (кінець 1975— початок 1977). Спинюся на недавньому.

5 березня мене звільнили — майже два місяці (з 12 січня) пішло на далеку дорогу.

Тепер я ближче до Вас існую — нас порізняє тільки Тихий океан і Ваш материк: я в Магаданській області, де колись уже був Михайло Драй-Хмара (певно, він не один). І праця в мене буде схожа до його: буду в шахті гірником працювати, добуватиму золото з-під землі. Робота цікава, як собі уявляєте. Не знаю, правда, чи стане моєї моці, але сподіваюся, що стане.

Шкода, що до мене не зможуть скоро добитися рідні (не тільки старі батьки, а й дружина з сином). Маючи проти минулого деякі переваги, відчуваю й деякі втрати. Але я вже «в потоці», як казав Рільке (ich rinne), мною провадить потік долі, не дослухаючись до моїх забагань.

Чекаю на вісточку од Вас, дорога сестро. Тоді напишу більше. Великий привіт родині пані Анни Галі (деякі листи од неї читав разом із Вячеславом, але і Вячеслава не бачив уже майже 1,5 року).

Зичу Вам найкращого — Василь Стус.

P. S.

Ось такі сопки (гори) оточують моє селище, де я вже два тижні призвичаююсь. Зовсібіч — сопки, за горбами нічого не видно, нічого й не чути. Фауна вічної мерзлоти. Флора — так само. Мушу й сам навічно змерзнути, аби призвичаїтись. Мешкаю я за 400 км на північний захід од міста Магадана, недалеко од місця, де зачинається річка Колима (ближче до мене є річка Тулу). Краєвид чимось нагадує Рокуелла Кента — так мені видається по далекій пам’яті. Будьте, сестро!

Десь 1977 року дійшла до моїх рук добірка віршів Василя Стуса, писана «маком» ще у вересні 1974 року. При кінці дописка: «Право використання цього тексту, як і решти моїх літературних матеріалів, ще е за кордоном, передаю Вірі Вовк (Бразілія). Прошу ті вірші, які не були прочитані, не друкувати (чи подавати з пропусками). Отже, Віра Вовк має змогу сама визначити, коли і де друкувати ці матеріали і в якому вигляді. Це право поширюю на всі інші мої твори, що вийшли за межі СРСР чи потраплять туди у майбутньому.

Василь Стус».